У релігійній літературі перших століть слово «правило» (regula) означає спосіб життя за визначеним зразком: за зразком монахів або духовного наставника, але завжди й передусім за зразком Христа й Апостолів. Поступово «правило» набуватиме більш формального значення, означаючи сукупність текстів, водночас духовних і нормативних, призначених для організації та оживлення життя спільноти. Такий характер уже мають правила святих: Василія, Бенедикта й Августина.
Цьогорічна зустріч стала особливою — як за кількістю учасників, так і за глибиною духовного досвіду. Святкування розпочалося з конференцій. Зокрема, важливим моментом стала конференція, яку виголосив єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії о. Радослав Змітрович ОМІ. Свою науку він присвятив темі прощення батьків — непростій, але надзвичайно важливій для внутрішнього зцілення людини.
Книга харизми згромадження
У ближчий до нас період (XVI століття) чернече духовенство (єзуїти, театинці) отримує затвердження вже не на підставі правила, заснованого на авторитеті святості його автора та на багатовіковій тривалості, а на підставі «формули життя» (formula vitae, forma vivendi) як вираження початкового натхнення, а також духовного й пасторального досвіду малого засновницького осередку.
Незабаром, однак, ці засновники переходять до укладання «конституцій» (constitutiones), які повніше й систематичніше представляють їхню харизму і її реалізацію. Пізніше до основного тексту конституцій додаються «правила» (regulae), що його пояснюють і пристосовують до обставин. Саме таким чином, починаючи з XVII століття, нові згромадження з простими обітами (лазаристи, пасіоністи, а згодом облати Непорочної Марії) укладають для себе «Конституції і Правила», згодом затверджені Святим Престолом.
Кодекс канонічного права 1983 року подає конституції як «фундаментальний кодекс», який має містити істотні норми щодо «природи, мети, духу й характеру інституту» (кан. 578), а також «управління інститутом і дисципліни членів, прийняття членів та їхньої формації, а також предмета взятих на себе святих зобов’язань» (кан. 587, § 1). Інші, більш змінні елементи, тобто «правила», мають міститися в інших кодексах (кан. 587, § 4).
Якщо формулювання правила або конституції походить із духовного досвіду засновника чи первісної групи учнів, втручання церковної влади зазвичай швидко надає печать автентичності початковому Божому натхненню. «Пильно йдучи за подихом Святого Духа, (церковна ієрархія) приймає правила, подані видатними мужами й жінками, а згодом, докладніше впорядковані, офіційно затверджує; своїм уважним і допоміжним авторитетом підтримує інститути, засновані тут і там для будування Тіла Христового, щоб вони зростали й розвивалися в дусі засновників» (Lumen Gentium, 45a).
Роль Святого Престолу в затвердженні Конституій і Правил
Затвердження Церкви на початках монашества та інших форм посвяченого життя здійснювалося єпископом, чий авторитет іноді поєднувався з авторитетом засновника і укладача правила. Пізніше бачимо втручання соборів, а на Сході також світської влади, у встановлення норм, яких мали дотримуватися всі, хто обітами зобов’язується йти слідами Христа.
Згодом, уже з IX століття, а ще частіше починаючи з XII століття, розвивалася інституція «папської опіки» та безпосередня залежність від Святого Престолу, надана монастирям, щоб вивести їх з-під підпорядкування світським правителям і деяким єпископам та уможливити їм кращу реалізацію власних цілей. Відтоді офіційне законодавство щодо чернечого життя належатиме або Римським Папам, або соборам, а папське затвердження вирішуватиме питання визнання автентичності харизми засновника, гарантії законності фундації та відповідності правил церковному праву.
Затвердження Світим Престолом в минулому набувало більш чи менш урочистих форм: булла, бреве, декрет. Таким чином, поширюючи «опіку» над чернечими згромадженнями, Ватикан підкреслював їхню залежність від себе та необхідність періодичного перегляду інститутами своїх конституцій відповідно до розвитку загального церковного права. Особливо це стосувалося після оголошення Кодексу 1917 року, після Другого Ватиканського Собору та після промульгації нового Кодексу 1983 року.
У слід за конституцією Lumen gentium, в якій Собор підкреслив теологічне та еклезіологічне значення чернечого життя (Lumen Gentium, VI, 43-47), декрет Perfectae caritatis заохочував ченців до проведення пристосованої онови, що одночасно включала «постійне повернення до джерел усього християнського життя та до первісного духу, що оживляє інститути, а також їхнє пристосування до змінних умов епохи» (Perfectae caritatis, 2).
У 1966 році motu proprio Ecclesiae sanctae було наведено конкретні директиви для належного проведення цієї реформи — директиви, які мали полегшити усунення застарілих елементів конституцій і допомогти в їхньому такому пристосуванні, щоб «спосіб життя, молитви та праці добре відповідав сучасним фізичним і психічним можливостям членів, а також, відповідно до вимог характеру кожного інституту, апостольським потребам, вимогам культури та соціальним і економічним умовам, і це скрізь, а особливо на місіонерських територіях» (Perfectae caritatis, 3a).
Ці провідні лінії післясоборного законодавства насамперед прагнуть підкреслити глибоку реальність «слідування за Христом» (sequela Christi) і показати, як конкретні норми, що регулюють чернече життя, випливають із теологічних та духовних роздумів. Зі свого боку церковний авторитет у цих директивах виражає свій обов’язок пильнувати за вірністю конституцій харизмі засновників, адже вона є не лише даром, призначеним даній чернечій родині, а й усієї Христовому Церкві, де становить один із найцінніших її плодів.
Текст Конституцй і Правил Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії українською мовою (.docx, заватаження):
Джерело: Словник облатських цінностей (Słownik wartości oblackich): Конституції і Правила
Переклад: Лукаш Орвловський ОМІ