Блаженні іспанські мученики

Історія мучеників з Позуело

Грегоріо Ескобар (24 роки) напередодні своїх священичих свячень і мęczeństwa писав до своєї сестри так:

Завжди глибоко зворушує мене читання розповідей про мучеників. Завжди носив у серці прагнення, щоб і мене спіткала така сама доля. Це було б найповнішим здійсненням священства — принести власне тіло і кров у жертву за віру. Яким же щастям було б померти мучеником!

Є також інші, подібні свідчення облатів. А святий Йоан Павло ІІ написав:

До світлого і славного війська мучеників належить чимало іспанських християн, убитих через ненависть до віри в роках 1936–1939, (…) під час підлого переслідування, розбурханого проти Церкви, проти її членів та інституцій. З особливою люттю та ненавистю переслідували єпископів, священників і монахів, чиєю єдиною провиною, якщо так можна сказати, була віра в Христа, проголошення Євангелія та ведення Божого люду дорогою спасіння. Усунувши їх, вороги Христа і Його вчення сподівалися повністю знищити Церкву на іспанській землі.

Йоан Павло ІІ, Декрет Конгрегації у справах канонізацій, 1992

Переслідування за віру в Іспанії у ХХ столітті досягло свого апогею в 30-х роках. Найчисленнішу групу жертв становили духовні особи: 12 єпископів, тисячі священників та осіб богопосвяченого життя. Серед них — 22 місіонери облати Непорочної Марії, що належали до спільноти семінарії в Позуело-де-Аларкон. Значною мірою це були дуже молоді люди, віком від 18 до 26 років. Їхнім провідником був о. Франсіско Естебан-Лакаль, іспанський провінціял. До цієї групи належить також Кандідо Кастан, батько родини, убитий разом із першими облатами. Вони були беатифіковані 17 грудня 2011 року.

Жертви релігійних переслідувань

Період між 1936 і 1939 роками — це роки кривавих переслідувань іспанської Церкви. У цей час тисячі людей стали жертвами насильства: достатньо було визнати свою віру або носити габіт, бути священником чи монахом, а навіть просто мирянином, небайдужим до справ віри, щоб наразитися на тортури або смерть через розстріл.

Антоніо Монтеро, священник і журналіст, нині архиєпископ-пенсіонер, у своїй докторській праці «Історія релігійних переслідувань в Іспанії» (Historia de la persecución religiosa en España) подає, що тоді загинуло 6 932 особи, пов’язані з Церквою: 12 єпископів, 4 172 священники, 2 365 монахів і 283 монахині. Кількість убитих мирян-католиків виявилася важкою для точного встановлення. Це було мучеництво в повному значенні цього слова. Уже тоді таким визначенням користувалися іспанські єпископи та Папа Пій XI. Так розуміли це й вірні, які були свідками тих подій.

Історія мучеників з Позуело

Мучеництво 22 облатів – священників, братів і семінаристів із Позуело-де-Аларкон – також вписується в загальну тогочасну атмосферу ненависті та антирелігійного фанатизму. Місіонери облати Непорочної Марії поселилися в Естасьйон, неподалік Позуело, у 1929 році. Вони звершували священицьке служіння для трьох жіночих згромаджень, а також займалися душпастирською працею в трьох парафіях, де сповідали та виголошували проповіді, особливо в період Великого Посту та Великого Тижня. До їхніх обов’язків належало також навчання катехизму в чотирьох сусідніх парафіях; крім того, облатський хор співав під час літургії.

Їхня релігійна діяльність привернула до себе увагу революційних комітетів (соціалістів, комуністів і радикалізованих активістів профспілок), які діяли в районі Естасьйон. Думка про те, що «монахи» (як вони їх називали) підтримують релігійне життя в околиці Позуело, не давала їм спокою. А те, що ченці ходили вулицями в сутанах із видимим облатським хрестом, надзвичайно їх дратувало. Саме релігійна діяльність місіонерів облатів дедалі більше муляла очі марксистським активістам.

Місіонерська відвага

Облати не піддавалися залякуванню. Вони поводилися розсудливо, залишалися спокійними й не відповідали на образливі провокації. Жоден із монахів за будь-яких обставин не втручався в політичну діяльність. Навпаки, брати займалися духовною та інтелектуальною формацією і звершували душпастирське служіння, тобто робили те, що належало до завдань чернечих згромаджень. Хоч ворожі дії з боку революціонерів посилювалися, настоятелі облатів не припускали, що дійде до цієї трагедії. Вони не могли уявити, що стануть об’єктом такої великої ненависті через віру в Бога та діяльність в ім’я Ісуса Христа.

20 липня 1936 року соціалістична та комуністична молодь вийшла на вулиці. Вони почали підпалювати церкви та монастирі, головним чином у Мадриді. Тим часом міліція з Позуело напала на каплицю в районі Естасьйон; на вулицю викидали літургійні шати, образи та фігури, а потім у нестримній святотатській люті їх підпалювали. Далі міліціонери спалили каплицю і вирушили з таким самим руйнівним наміром до місцевої парафії.

Перші страти

22 липня о 15:00 великий загін міліції, озброєний гвинтівками та пістолетами, приступив до штурму дому облатів. Спочатку вони зібрали 38 монахів і замкнули їх у невеликому приміщенні, яке охороняла озброєна варта. Момент був надзвичайно драматичним, адже здавалося, що настав їхній час смерті. Було важко очікувати чогось іншого, враховуючи нервову, грубу та свавільну поведінку членів міліції. Після цього міліціонери почали ретельний обшук будинку, сподіваючись натрапити на зброю. Проте вони знайшли лише святі образи, хрести, розарії та літургійні шати. Усі ці предмети вони скидали вниз сходами, щоб потім спалити їх на вулиці. Облатів зробили в’язнями у власному домі; їх перевели до трапезної, де були забарикадовані вікна. Так виглядала їхня перша в’язниця.

24 липня, близько третьої години ранку, відбулися перші страти. Без слідства, без вироку, без суду, без можливості захисту, було виведено семеро монахів. Першими, кого засудили, були:

• Хуан Антоніо ПЕРЕС МАЙО, священик і викладач, 29 років;
• Мануель ГУТЬЄРРЕС МАРТІН, монах, субдіакон, 23 роки;
• Сесіліо ВЕГА ДОМІНГЕС, монах, субдіакон, 23 роки;
• Хуан Педро КОТІЛЬО ФЕРНАНДЕС, монах, 22 роки;
• Паскуаль АЛАЕС МЕДІНА, монах, 19 років;
• Франсіско ПОЛВОРІНОС ГОМЕС, монах, 26 років;
• Хусто ГОНСАЛЕС ЛОРЕНТЕ, монах, 21 рік.

Без жодних пояснень їх посадили в автомобілі і відвезли на місце мученицької смерті. Решта монахів залишалася під вартою у монастирі, де вони займалися молитвою і готувалися до смерті.

Хтось, можливо, це був мер Позуело, повідомив Мадрид про загрозу, в якій перебували інші монахи. Того ж дня, 24 липня, приїхав вантажний автомобіль, щоб відвезти їх до будівлі Головного управління безпеки. Наступного дня, після заповнення якихось формулярів, облатів несподівано відпустили. Вони почали шукати притулок у приватних будинках. Провінціал підтримував решту на дусі та давав їм Святе Причастя. Проте вже у жовтні їх знову почали переслідувати, повторно заарештували і помістили до в’язниці.

Тут вони страждали від голоду, холоду та страху; почуття небезпеки не залишало їх ні на мить. Збереглися свідчення тих, хто вижив, які розповідають про те, як з героїчною терплячістю вони приймали становище, в якому опинилися. Серед них панував дух любові та молитовний настрій.

У листопаді для більшості з них настала остання стація їхньої хресної дороги. Сьомого числа цього місяця було страчено двох облатів: Хосе ВЕГА РІАНЬО, священик і наставник, 32 роки, та брат-священник Сервільяно РІАНЬО ЕРРЕРО, 30 років, який, коли його викликали на страту, зумів пройти повз камеру отця М. Мартіна і попросити про сповідь.

Черга на тринадцятьох інших настала через двадцять днів. Усі вони зазнали тих самих страждань. Не було ані звинувачень, ані суду, ані захисту, жодних пояснень — лише їхні імена зачитали через гучномовець.

• Франциско Естебан Лакаль, провінціал, 48 років.
• Вісенте Бланко Гуаділья, настоятель спільноти, 54 роки.
• Грегоріо Ескобар Гарсія, щойно висвячений чернець‑священник (6 червня 1936 р.), 24 роки.
• Хуан Хосе Кабальєро Родрігес, брат‑монах, субдиякон, 24 роки.
• Публіо Родрігес Мосларес, брат‑монах, 24 роки.
• Хусто Гіль Пардо, брат‑монах, диякон, 26 років.
• Анхель Франциско Бокос Ернандес, брат‑коад’ютор, 54 роки.
• Марселіно Санчес Фернандес, брат‑коад’ютор, 26 років.
• Хосе Герра Андрес, брат‑монах, 22 роки.
• Даніель Гомес Лукас, брат‑монах, 20 років.
• Хусто Фернандес Гонсалес, брат‑монах, 18 років.
• Клементе Родрігес Техеріна, брат‑монах, 18 років.
• Елеутеріо Прадо Вільярроель, брат‑коад’ютор, 21 рік.

Відомо, що 28 листопада 1936 року їх виволокли з в’язниці та відвезли до Паракуельйос-де-Харама, де позбавили життя. Один монах, який перебував в іншій вантажівці, зв’язаний руками з отцем Дельфіном Монхе (обоє дивом врятувалися, бо на місці страти їх помилували), сказав своєму товаришеві по нещастю: «Отче, дай мені загальне розгрішення і промов акт жалю, бо кінець уже близько». Той сам священник, згадуючи подію через 18 років, з жалем сказав: «Шкода, що тоді я не помер! Ніколи більше я не буду так добре підготовлений [до смерті]».

Не вдалося отримати свідчень безпосередніх очевидців страти, здійсненої над тими тринадцятьма слугами Божими. Маємо лише свідчення могильника:

Я абсолютно певен, що 28 листопада 1936 року якийсь священник або монах просив міліціянтів дозволити йому попрощатися з братами й уділити їм розгрішення, і йому на це дозволили. Коли він закінчив, то гучним голосом сказав: “Я знаю, що ви нас убиваєте тому, що ми католицькі ченці. Так, це правда — ми ними є. І я, і мої товариші прощаємо вам від щирого серця. Нехай живе Христос Цар!”.

Там були також представники інших чернечих орденів, але з того, що розповів згаданий свідок, випливає, що ці слова промовив провінціал облатів.

---

Грегоріо Ескобар, щойно висвячений священник, раніше писав до своєї родини:

Мене завжди глибоко зворушували історії про мучеників, які становлять частину історії Церкви. Читаючи їх, я відчував приховане бажання розділити долю мучеників. Це було б найкращим священством, якого лише можуть побажати собі християни — коли б кожен із нас приніс Богові власне тіло й кров як цілопаленну жертву за віру. Яким прекрасним було б умерти як мученик!

У дієцезіальному процесі було встановлено, що кожен із них помер, визнаючи віру та прощаючи своїх переслідувачів, і що, незважаючи на психічне насильство, якого вони зазнавали під час ув’язнення, жоден із них не відрікся від віри і не втратив її, а також не жалкував про те, що колись обрав шлях релігійного покликання.

Тому члени їхніх родин, співбрати облати, а також Божий народ, який знав їхнє віддання до смерті, одностайно й від самого початку вважали їх мучениками та зверталися до Бога з молитвою, щоб Церква визнала їхній героїзм і проголосила їх мучениками перед усіма вірними. Беатифікація відбулася 17 грудня 2011 року. Урочистостям у Мадриді головував кардинал Анджело Амато, префект Конгрегації у справах канонізацій.

Текст: oblaci.pl
Переклад: Лукаш Орловський ОМІ