Про розпізнання покликання потрібно молитися – свідчення семінариста Богдана Кузьменко ОМІ

розміщено в: Новини | 0

“Боже, я так не хочу помирати! Я не хочу бачити смерті моїх близьких! Навіщо так багато страждання у цьому світі?!” Так, витираючи заплакане обличчя в подушку, обурювався на Господа маленький шестирічний хлопчик. 

Одного недільного ранку, стоячи перед велетенськими вхідними дверима парафіяльного храму, на плакаті, де було зображено кумедне немовля у священицькому вбранні, він прочитав: “Священиками не народжуються. Про покликання потрібно молитися!”. 

“Ким я хочу стати? Що мені подобається робити в житті? Чим я буду займатись, коли виросту?” Такі питання все частіше з’являються в голові юної людини з часом дозрівання і становлення дорослою особистістю. 

З дитинства в мені паралельно розвивалось дві пасії: мілітаристика (я обожнював гратись солдатиками, а коли у домі з’явився комп’ютер, добрячу четверть своєї юності провів перед монітором, граючись у різного роду гри на цю саму тематику) і історія, особливо воєнних часів (в молодшому шкільному віці прочитав цілу купу просякнутих радянською пропагандою книжок про юних героїв-підпільників та партизанів). Ці два захоплення почали визначати мій життєвий вектор. Лиш коли надходили думки про майбутнє, перед обличчям ставали густюща темрява та туман невизначеності. Невпевненість, яка була моєю вірною товаришкою по життю, страх перед прийняттям важливого рішення та ще купа синдромів, набутих через негаразди в родині лиш постійно підливали олії у вогонь. В школі я майже весь час навчався на відмінно, та середовище однолітків, просякнуте боротьбою за місце ватажка, аж ніяк не сприяло розвитку в мені правильних цінностей та чеснот. Далеко не останню роль в моєму дитинстві відіграла віра, передана батьками. У 12 років я приступив до перших Святої Сповіді та Святого Причастя і з цього моменту почалась справжня духовна війна за мою душу. Все більш твереза свідомість зла, в яке мене почало затягувати “круте” товариство, змушувала неустанно борсатись у власній немочі. А неміч збільшувалась разом з поглибленням безтурботного способу життя. У ті ж 12 років я вже був професійним нікотиновим наркоманом та регулярно вживав важкий алкоголь. Зрозуміло, що я впевнено увесь час конспірувався і батьки мало про що здогадувались. До всього цього додались проблеми у царині чистоти. Коло моїх інтересів та знайомих значно звузилось.

Коли прийшла пора визначатись з обранням майбутньої професії, я не зміг настояти на своєму, щоб розпочати навчання в галузі освіти (тоді мені мріялось стати вчителем історії), а тому було обрано технічну спеціальність, пов’язану з комп’ютерними технологіями, як потенційно прибуткову в майбутньому. Так розпочалось навчання у коледжі, яке впродовж перших двох років я щиро ненавидів, хоча й навчався добре, отримував державну стипендію та був в десятці перших студентів в групі. Навчальний процес був просякнутий здирництвом та хабарництвом, у чому я також брав активну участь, а досвід з початкової школи допоміг зайняти відповідну позицію серед одногрупників. Якщо йшлося про справи буденні, то я ставав все більшим шахраєм, лицеміром та підлабузником. Сам того не розуміючи, завдавав болю людям, для котрих не був байдужим. Все це спонукало мене прибивати в собі рештки людської гідності. Закон джунглів реалізувався на очах.

Взимку 2013 року на Майдані Незалежності у Києві почала проливатись людська кров. До того часу політичне і суспільне життя в країні зазвичай обходило мене боком. Одного дня я повернувся ввечері додому, а батько з порогу: “в Києві вже сорок чоловік забили…” У ту мить щось у мені переклинилось. А декілька місяців після цього розпочалась війна на сході України. Було соромно просто сидіти і нарікати на те, що все так погано. Тому я вирішив дочекатись повноліття, залишити навчання і вирушати добровольцем на фронт. Лише пізніше зрозумів, що шукав легкої долі. “А що може бути краще за геройську смерть на війні за Батьківщину?” думав собі тоді я. Свої таємні плани обговорював лише з Богом. На той час я вже відчув себе достатньо дорослим, щоб увійти у групу молоді з парафії, брати активну участь у різних зустрічах, з’їздах, а також реколекціях про розпізнання покликання. Чесно кажучи, я жив цими реколекціями і зустрічами. Повертаючись з одної вже планував, як поїду на наступну. Ковток тиші серед шуму світу, в якому було занадто легко втікати від проблем. Протягом 5 років майже щодня молився про розпізнання життєвого шляху. Від самого початку і до кінця навчання у коледжі я не хотів бачити себе програмістом чи будь-яким чином зв’язаним з цією сферою. 

Я потрапив до Тиврова. Спочатку як учасник щорічного молодіжного фестивалю “Подих Життя”, потім залишився допомогти як волонтер, а пізніше отримав від настоятеля тамтешнього монастиря пропозицію праці на будівництві-відновленні храму і монастиря. “А чому б і ні? Я й так на будівництві все літо планував працювати. А тут така можливість!” Звичайно що я погодився. Стати учасником відбудови одного з найбільших та найпрекрасніших храмів Поділля, сплюндрованого та перетвореного на руїну комуністичним режимом – гарна нагода стати потрібним! Я дуже часто шукав такої нагоди, а тут вона сама впала мені в руки! Так я провів у монастирі перший місяць свого життя. Навіть більше, там я знаходив себе. Там мені хотілось просто бути. Протягом наступного навчального року я дуже часто приїздив до монастиря у Тиврові на вихідні або при кожній ліпшій нагоді. З часом зрозумів, що платню за працю, яку отримував від настоятеля, я спускав на алкоголь та цигарки, тому перестав брати гроші і приїздив допомагати на будівництві як волонтер. Рідні та знайомі переставали мене розуміти: як можна працювати на будівництві безкоштовно та ще й добровільно?! Я ж, натомість, все більше закохуючись у те місце, ототожнював його руїну з руїною мого серця. Хотілось просто там бути і бути корисним. Вже наступного року після чергового фестивалю я так загорівся ідеєю стати членом Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії, що був готовий кинути заради цього навчання (мені залишалось вчитися всього рік). Мудрі настоятелі порекомендували не гарячкувати та закінчити навчання, а далі буде видно. Я прислухався і протягом наступного року намагався виправляти помилки, скоєні попередньо через безглузду та егоїстичну манеру поведінки. Нарешті впевненість у майбутньому! Останній рік пролетів дуже швидко та дуже цікаво для мене самого. Раніше я ніколи не мав популярності серед дівчат, а через сором’язливість та брак відваги ані разу навіть не спробував запросити дівчину на побачення. А тут дівчата самі почали проявляти до мене зацікавленість! Звідки це взялось?) Та кожного разу, коли відносини ставали більш серйозними, я відразу нікчемно обривав усі кінці та розривав відносини. Я ж збираюсь бути ченцем! Знову не усвідомлення жалюгідності такої поведінки завдавало невимовний біль особам, яких свідомо навіть у думці не зміг би образити… 

Таким чином, повного комплексів та духовно покаліченого мене було прийнято до постулату у чернечому Згромадженні Місіонерів Облатів Непорочної Марії. Люблячий Бог почав повільно стягувати з очей мого серця пелену духовної сліпоти та гріховного бруду. Та хіба може каліка власними силами почати ходити? Звичайно що ні! Для цього потрібне чудо зцілення. В моєму випадку пиха та егоїзм спонукали мене думати, що я самостійно можу творити дива. Одна з найбільших пасток диявола – переконати нас називати зло добром. Як наслідок – ще більше духовне каліцтво та досвід цілковитого морального зубожіння. І тут я особисто відчув силу Безкінечної Любові Милосердного Отця, який понад усе на світі чекає і виглядає повернення додому блудного сина. З упевненістю можу сказати, що чудо це сталось за посередництвом Матері Божої, чудотворний образ якої знаходиться у Тиврові, куди я прибув з останньою дрібкою надії в серці. 

Зрозуміти безкінечне прагнення пробачення Бога – для цього потрібна неабияка духовна свідомість. Пробачити самому собі – у сто разів важче, ніж здається… Скільки коштує стати у правді перед самим собою? Перестати брехати самому собі? Зрозуміти свою немічність, але разом з цим перестати вбивати себе думками про власну нікчемність та нездарність? Відчути вартість Божої Дитини, відкупленої на хресті Спасителем і все довірити Йому..?

Досвід – унікальний скарб, який при правильному використанні може стати талантом у служінні. Колючка, що не дозволяє забути про те, на які підлі вчинки здатна грішна натура людини. Благословенна провина.

Хочемо ми того, чи ні, щодня ми виходимо на лінію духовного фронту. І щоразу маємо вільний вибір – або з Богом проти смерті, або зі смертю проти Бога. Це друге навіть звучить безглуздо. З упевненістю, після усвідомлення завідомого програшу такої позиції ніхто не стане на сторону зла. Тоді звідкіля у нас стільки жовчі та ненависті? Бо не вміємо називати все своїми іменами. 

Не через власні заслуги я отримав можливість потрапити до лав еліти – бути Місіонером Облатом Марії Непорочної. Папа Римський Пій ХІ назвав нас “спеціалістами у важких місіях”. І з кожним днем у цій свідомості все більше розуміється відповідальність за доручену місію – спасіння душ. Передусім власної. Тому такою важливою для боротьби на фронті є злагоджена праця в тилу. Молитва і підтримка тих, кому не байдужа доля бійців – це та сила, що не дозволяє опускати рук і заставляє підійматись до наступу – в бій з викликами та випробуваннями щоденності. Тому так важливо молитися за себе навзаєм! Довіряюсь Вашій молитві! 

Слава Ісусу Христу і Марії Непорочній!