Згадую, що в ті часи, коли я ще розпізнавав своє покликання (тобто шукав, що саме Бог очікує від мене, що Він хотів би, щоб я вчинив зі своїм життям), я відкрив, що Бог бажає бачити мене Облатом Марії Непорочної, але мав сумніви щодо цього. Моїм прагненням було служити Богу, працюючи з молоддю (це одне з головних завдань нашого Згромадження), але, якщо чесно, не мав бажання їхати в чужу країну. Я тоді переглянув американський фільм «Місія», де показано життя місіонерів Південної Америки, які вперше проповідували Христа на тій землі, і відкрив для себе, що я також з радістю поїхав би з місією починати будувати Церкву «з нуля», проповідувати Євангеліє там, де раніше його ніхто не проповідував … Ну і потім про ці слова, сказані всім серцем Богу на молитві, я забув… Але Бог не забув.
Він сам керував моєю історією, привів мене в Україну, де я щасливо прожив 7 років. Тут також необхідно було будувати Церкву, відродити її. А потім… потім привів мене в Туркменістан, де треба було починати будівництво Церкви «з нуля». За радянських часів на цій території не було жодного священика, не залишилось жодного католицького храму… Тут і досі немає священиків, крім наших трьох облатів, немає чернечих орденів – ні жіночих, ні чоловічих… Усього троє облатів на всю країну… І велика потреба у проповідуванні Євангелія… Ми не стали першими проповідниками на цій території, адже колись давно, задовго до Хрещення Київської Русі, тут уже було дуже багато християн.
Церква в Туркменістані відроджується, може, й не швидкими темпами, зате впевнено. Щороку все більше людей долучається до нас. Цього року, наприклад, я сам охрестив 9 дорослих осіб… Люди шукають Бога, шукають Ісуса. Народ дуже відкритий! Ті, що цікавляться вірою, постійно запрошують наших священиків. Прагнуть знати все більше й більше. На жаль, ми не можемо відвідувати наших вірян в інших містах (поза Ашхабадом) так часто, як хотілось би. Вони з нетерпінням чекають нашого приїзду. Тоді, коли ми врешті-решт маємо можливість приїхати, – це свято для всіх. Ситуація тут дуже відрізняється від ситуації Церкви в Україні. В Україні є єпископи, дієцезії, священики, парафії, семінарії, реколекції, санктуарії, зустрічі, храми, розклад богослужінь… Тут же, крім нас, немає зовсім нікого. Усе треба починати «з нуля», як у тому фільмі!
Мій досвід навчив мене, що Бог завжди нас чує, – навіть тоді, коли ми думаємо, що Він нас не помічає або забув про нас… Ні, це ми забуваємо про Нього, не бачимо Його! Він пам’ятав мої слова, до того ж це Він сам вклав у моє серце те бажання, те натхнення, а потім сам його виконав… Йому слава на віки вічні!
о. Дієго Саес Мартін ОМІ
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.