„Дивлячись на цього святого, у нас не народжуються жодні піднесені почуття… Він не левітував, не чинив чудес, не володів багатьма мовами – а тим більше харизматичним даром мов… Нічого надзвичайного… Ба більше, Йозеф Цебула належав до тихих, покірних людей із крихким здоров’ям.
Юзеф прийшов на світ у мальовничому селі Мальня неподалік місцевості Крапковіце. Назва населеного пункту, ймовірно, походила від довколишніх кущів дикої малини. Це була друга неділя Великоднього періоду – 23 березня 1902 року. Батьки – Адріан і Розалія – були простими людьми. Риси обличчя Юзеф успадкував від матері. Протягом усього життя він був спокійним, стриманим і маломовним. Його брат, Павел, свідчить, що в часи початкової школи він був тихим, уникав компаній, але охоче допомагав у роботі по дому.
Він розпочинає навчання в Königliche Katholische Präparandenanstalt – вчительській колегії в Ополі. Атестати, що збереглися з цього періоду, показують радше посереднього учня. Більшість оцінок – «задовільно» (3) та «посередньо» (2) (у польській системі освіти 6 – це найкращий бал, 1 – найгірший). Єдина оцінка «добре» (4) незмінно фігурувала в графі «поведінка». Цікавим є той факт, що в першому семестрі 1917 року він отримує з релігії незадовільну (1) оцінку. Це дивно, адже пристрастю малого Юзефа було будівництво придорожніх капличок та декламування молитов. Менше з тим, він перериває навчання через серйозне запалення плеври. Хірургічне втручання в Крапковіцах не приносить покращення здоров’я. Після кількох місяців реконвалесценції він одужує, але не повертається до навчання – ймовірно, на заваді стали три національно-визвольні зриви, які прокотилися Опольщиною – Сілезькі повстання: 1919, 1920, 1921 років.
Він мав хурляве, блідувате обличчя, але завжди з лагідною усмішкою в очах і на устах. Був маломовним.
Так згадує Юзефа його шкільний товариш зі школи в Люблінці – Єжи Йоненц.
До Люблінця Цебула потрапив після оголошення, яке з’явилося на шпальтах «Газети Опольської» (Gazeta Opolska), про нову гімназію для польської молоді, засновану священником Павлом Роговським. Щодня вранці Юзеф супроводжує душпастиря, прислужуючи йому як міністрант під час Святої Меси. Саме священник Роговський зрештою натякає молодому хлопцеві, що якщо той думає про вступ до чернечого ордену, то нехай вирушає до Пєкар Сьльонських, де палкі проповіді виголошують місіонери облати.
«…Надзвичайно спокійний, схильний до радше теплого клімату»
У Пєкарах Сьльонських Юзеф Цебула зустрічає отця Яна Паволка OMI. Він іде до ікони Матері Божої Пєкарської і з характерним для себе спокоєм приймає рішення вступити до юніорату в Кротошині. Навчання він завершує випускним іспитом (матурою) з приміткою: «Учень отримує атестат зрілості з метою вступу до новіціату отців Місіонерів Облатів».
Перші чернечі обітниці він складає 15 серпня 1922 року в Марковіцах. Оскільки молода польська провінція ще не мала власного формаційного дому – схоластикату (семінарії), семінарське навчання він проходить у Льєжі в Бельгії. Під час навчання в семінарії він записався до чотирьох товариств: Архибратства молитви і покаяння на честь Серця Ісуса, Товариства винагороджувального Причастя, Апостольства молитви, а також Архибратства Серця Ісуса заради свободи Папи та спасіння душ.
«Прекрасний чернець, зразковий схоластик, але трохи сором’язливий. Розум добрий, але повільний. Завзятий працівник», – пише в оціночній характеристиці суперіор схоластикату, отець Пьотр Рішар OMI.
Після року формації його відправляють назад до Польщі, щоб він приватно продовжував навчання в Люблінці. Тим часом дім у Кротошині виявився замалим для юніорату, який постійно розростався. Вибір упав на Люблінець – адміністрація провінції викупила будівлі, до яких раніше Юзеф Цебула ходив разом із Єжи Йоненцом – тут він також мав викладати польську мову. Навчальний рік 1923/1924 у Люблінці розпочали 140 юніорів. У стінах люблінецького монастиря 15 серпня 1925 року Юзеф Цебула складає вічні обітниці.
«Прекрасний чернець, міцна побожність. Взірець регулярності. Дуже смиренний і милосердний. Надзвичайно відданий Згромадженню», – пише про нього у 1926 році отець Ковальський.
У формаційних характеристиках постійно з’являються ті самі риси. Дивувати може хіба що той факт, що в оцінці отців Ковальського, Кулавого, Нандзіка та Паволка розглядалася можливість відправлення Юзефа Цебулі на закордонні місії. Менше з тим, у відгуку провінціала для генерала Цебула постає як найкращий кандидат до священичих свячень. 23 січня 1927 року він приймає пресвітерські свячення (разом із отцями облатами: Феліксом Адамським, Павлом Гжесяком та Юліаном Гурецьким).
«Він вигадував різні сюрпризи, щоб принести радість вихованцям»
25 липня 1931 року отець Юзеф Цебула OMI призначається суперіором (настоятелем) у Люблінці. Загалом у цьому монастирі він проводить 14 років (1923–1937), з них 6 років як настоятель. У ці роки зросла кількість юніорів (220–280 учнів). Він також змінив назву школи з «колегії» на «Малу духовну семінарію», щоб підкреслити, що це навчальний заклад для кандидатів до священства. Цебула викладав юніорам польську та французьку мови, математику і географію.
«Він дуже дбав про своїх вихованців. Ставши настоятелем, попри скрутні матеріальні умови, він збільшив їм харчові пайки… Вигадував різні сюрпризи, щоб принести радість вихованцям… Був дуже смиренним. Приймав зауваження навіть від хлопців, яких виховував», – так отця Цебулу описує отець Ян Генейя OMI.
Зворушливими є також свідчення світських людей, які спостерігали за цим молодим ченцем:
«Він не лише навчав їх, але й був їм відданим другом, особливо у важкі хвилини. Отець Юзеф Цебула був добрим, милим, чуйним до всього монастиря та до прислуги».
«(…) Я, як і інші, раділа, коли бачила отця Цебулу на амвоні. Слухаючи його, я ніби переносилася в інший світ, де тільки сам Бог міг так промовляти його устами. Його слова були дуже простими, але він умів проповідувати їх так проникливо, що вони западали глибоко в серця. Вони примушували не лише простих людей, а й усіх глибоко замислитися та поміркувати над своїм життям».
«(…) Отець Цебула був також чудовим сповідником. До нього були найбільші черги, проте люди чекали, щоб почути повчальну настанову. Я часто бачила отця Цебулу, коли він гуляв із вихованцями садовими алеями. Здавалося, ніби він був одним із них. Він сміявся, як вони, жартував і був веселим, як вони. Коли ж він ходив алеями наодинці, молячись, його обличчя вирізнялося надзвичайним смиренням і смутком. Він сумував потайки, а людям завжди дарував усмішку та слова, що підбадьорювали дух. Своєю поведінкою та ставленням він приносив людям мир», – згадує його Францішка Колох».
Відхилене настоятелсьство: «Брак сили та відваги, щоб керувати…»
Побожність і справедливість отця Юзефа Цебулі OMI здобули йому глибоку повагу. Тож нічого дивного, що після раптової хвороби тодішнього провінціала – отця Яна Наврата OMI – серед кандидатів на посаду настоятеля польської провінції прозвучало ім’я Цебулі. Отець Юзеф не хоче ухилятися від відповідальності, але в приватному листуванні з генералом – отцем Еложем Бланом OMI – проглядається неймовірно тверезий розсуд кандидата та смирення щодо власних обмежень:
«Я не ухиляюся ні від якої праці, ні від будь-якого обов’язку. Тим більше від труднощів, пов’язаних із довіреною мені функцією. Однак якщо я мушу взяти на себе відповідальність, насмілюся просити дозволу викласти аргументи – за – і – проти – моєї кандидатури на посаду провінціала…
- Брак здоров’я. Я не хотів виставляти напоказ свою хворобу. Уже кілька років я уникав лікарів, а коли мене запитували про здоров’я, я відповідав лише: «Все гаразд», бо не хотів вислуховувати жалів на свою адресу. Проте якщо йдеться про мій справжній стан, то я й сам не знаю, що сказати. Кілька разів я вже не мав сили ходити, але волочився коридорами. Кілька внутрішніх органів не в порядку. Через загальне виснаження наприкінці першого триріччя я просив, щоб мене звільнили з посади настоятеля. Відставку не прийняли, тож я знову взявся за свою роботу, а тепер, коли я підійшов до кінця свого другого «triennium», мене обтяжують новою функцією.
- Як суперіор я міг вести регулярне життя. Мені не доводилося здійснювати подорожі, які мене втомлюють і через це ще більше бентежать (…). Скільки ж разів я приховував свою хворобу від отців, потайки лягаючи спати.
- Останнім часом у мене траплялися випадки втрати пам’яті під час промов. До того ж, ще на початку цього року я тривалий час був дуже серйозно хворий (…).
- Брак здібностей та організаторського хисту. Я не маю жодного уявлення, як так розподілити персонал провінції, щоб кожен був на своєму місці (…).
- Сором’язливість. Як провінціал я мусив би представляти Згромадження перед церковною та державною владою, беручи участь у конференціях та виступаючи з різних приводів, а це моє слабке місце. Через сором’язливість я не можу зробити зауваження, навіть якби й докладав зусиль для цього. І саме тому я мав би конфлікт із сумлінням, адже зауваження доводиться робити постійно», – писав отцю генералу отець Цебула.
Зрештою провінціалом було обрано отця Вільковського. Юзеф Цебула стає суперіором схоластикату в Обрі (1936 рік), а згодом – магістром новіціату в Марковіцах (1937).
Він був суцільною тишею, взірцем терпіння та лагідності…
«Він міг виховувати краще за мене. Я виховував більше муштрою, по-військовому. Цебула ж ішов із ними як така тінь, але вів дуже глибоке внутрішнє життя. Він був задоволений місцем, на якому опинився. Таких людей рідко зустрінеш. Сумніваюся, чи скоїв Він бодай якийсь смертний гріх! Його життя було настільки впорядкованим. Усе він переживав так свідомо й глибоко. Звісно, за життя я не слухав його сповідей, але я переконаний у цьому і був би готовий це засвідчити. Чи мав він якесь особливе набоженство? Це була побожна людина, але він не створював галасу навколо себе та своїх молитовних практик. Він покладався на Правило (Регулу) і розпорядок дня. Ці «звичайні» речі, як-от Меса, молитви, розарій, були для нього святими», – згадує Цебулу отець Фелікс Адамський OMI.
Він нікому нічого не нав’язував, навіть щодо новіціїв займав вичікувальну позицію – не вказував на помилки, не таврував, а радше чекав, поки хтось сам зрозуміє свою помилку і визнає її. Він виявляв мудрість і розважливість. Він дозволяв кожному зростати до зрілості та святості у власному темпі.
На третьому році суперіорату Цебулі вибухнула Друга світова війна. Окупація принесла із собою обмеження та переслідування. Спільноту направляють на роботу в маєток фон Егана в Марковіцах. Першою жертвою війни з марковицької спільноти став настоятель парафії – отець Видуба, якого розстріляли в лісі неподалік Стшельна. Еган, чудово усвідомлюючи облатську духовність, у день Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії наказав мешканцям монастиря розбити придорожні фігури та каплички, присвячені Непорочній.
«Хто хоче бути облатом, той розбивати фігури не піде» – відповів облатській спільноті настоятель Цебула.
«Пам’ятаю, він носив на голові кепку з козирком»
Одним із рішень управителя маєтку була майже повна заборона на здійснення релігійного культу. Спочатку він погоджувався на одну Святу Месу в неділю, але згодом скасував і це розпорядження. Попри небезпеку, отець Юзеф Цебула продовжував уділяти таїнства, вирушаючи до домівок своїх парафіян.
«Отець Юзеф Цебула (…) часто приходив до нашого села, одягнений у якесь лахміття. Він вбирався в таке шмаття, бо не хотів, щоб німці його впізнали. Таким чином він не викликав підозр, що є католицьким священником. Пам’ятаю, він носив на голові кепку з козирком. Коли він приходив до села, то зупинявся в будинку Зофії Памфіль. Тут він сповідав, уділяв Святе Причастя, навчав дітей релігії. Це був дуже релігійний душпастир. Бодай би всі священники були такими, як він», – згадує житель Вимисловіць Чеслав Левандовський.
«Бажаючи укласти подружжя, ми вирушили до Марковіць, бо там ще був отець Юзеф Цебула. Це був скромний, худенький священник, трохи лисуватий. Пам’ятаю, це було 8 вересня 1940 року. Німці того дня влаштували собі лібацію (пиятику). Отець Цебула знав про це, тому, скориставшись нагодою, повів нас до храму і перед головним вівтарем та чудотворною іконою Матері Божої Марковицької, Володарки Куявії, «дав» нам шлюб. (…) У нас було прекрасне, дивовижне вінчання. Отець Юзеф Цебула був святим священником і дуже богобоязливим. А ще він був надзвичайно відважним, адже повів нас до костелу, знаючи, що німці будь-якої миті можуть прийти і вбити його просто в храмі під час шлюбу», – додає жителька місцевості Людзіська.
За цю вірність священичому служінню він заплатив найвищу ціну.
Schutzhaftling № 70
Із табірною категорією «ворог німецького народу» отець Юзеф спочатку потрапляє до транзитниого табору в Іновроцлаві (2–7 квітня 1941 року). Кінцевим пунктом призначення став концтабір Маутгаузен (KL Mauthausen) – туди він потрапляє з приміткою «K» – «kugel» – «куля в голову». Особа в’язня: Schutzhaftling № 70.
«Під час переодягання в табірний одяг у лазні та камері кілька есесівців побили його ногами, а крім того, наказали дванадцятьом в’язням, які працювали в камері, бити отця Цебулу. Його били переважно по обличчю» – записали у своїх свідченнях капо Вост із Відня та Янца з Рацібужа.
«(…) його били до втрати свідомості. Тоді обливали холодною водою, а коли він приходив до тями, знову били. І так катували його понад годину. Наостанок йому дали мотузку, щоб він повісився, бо все одно мусить померти» – згадує отця Цебулу його співв’язень, отець Спінек.
Отець Юзеф Цебула був призначений на знищення, проте табірна адміністрація не могла виконати вирок самовільно – вони мусили чекати на рішення Головного управління імперської безпеки в Берліні. Частою практикою в Маутгаузені було фізичне та психічне знущання, щоб ув’язнений сам укоротив собі віку.
В останні дні життя його призначили на роботу в каменоломнях Вінер Грабен (Wiener Graben). Засуджений мусив нести на спині каміння вагою від 30 до 60 кг по 144 крутих сходинках до табору, причому 100-метрову ділянку він мав долати бігом.
Це була п’ятниця 9 травня 1941 року. Цього дня отцю Цебулі наказали співати літургійні префації (частина обряду Святої Меси) під час перенесення каміння. Його спрямували до забороненої зони біля табірного загороження. Кати влаштували собі забаву, змусивши виснаженого ченця бігти в бік паркану. Коли він діставався до нього, то чув команду «Кругом!». Через деякий час у його спину вдарив наказ «Вперед!». Його тіло прошили вісім куль із кулемета. У табірній картці написали: «Auf der Flucht erschossen» («Застрелений при спробі втечі»).
«Під час спалення отця Цебулі сталося диво…»
Коли його несли на ношах до крематорію, він лише шепотів: «Обережно, бо мені дуже боляче». Як зазначає к. Броніслав Камінський:
«Навіть після смерті його обличчя змушувало благоговіти. Працівники крематорію просто боялися взяти його тіло в руки і кинути в піч».
У свідченнях із табору Маутгаузен ми знаходимо ще один дивовижний спогад:
«Наступного дня, після цілоденних занять, коли ми всі були на блоці, до мене прийшов колега з Effektenkammer, який завжди відносив речі з крематорію до складу, і розповів мені, що сьогодні в крематорії був страшний день. Під час спалення отця Цебулі сталося диво: кинутий у піч, він підвівся і зробив знак хреста. Ми всі з крематорію втекли. Есесівці повідомили про цей випадок коменданту табору, до крематорію з групою озброєних есесівців прийшов сам Бахмаєр [права рука коменданта Цірайса – прим. ред.] і констатував, що тіло отця Цебулі згоріло. Нам під страхом смерті він заборонив розповідати про те, що ми бачили», – розповідав Генрик Жезьнік.
Можна спробувати знайти логічне пояснення, що тіло почало стягуватися під впливом високої температури. Менше з тим, ця подія набула широкого розголосу серед в’язнів і ще довго згадувалася. Отець Юзеф Цебула OMI був беатифікований Йоаном Павлом II у Варшаві 13 червня 1999 року.
«А з цього боку потрібно, щоб кожен із нас розіп’яв разом із Христом самого себе»
Я відкладаю 10 сторінок, які зредагував під час новіціату. Готуючи завдання для занять із агіографії, я користувався книжками отця Казімєжа Любовіцького OMI та отця Юзефа Пєложа OMI, якого згодом зміг пізнати вже як священник в Імеліні. Він охоче розповідав про історію згромадження та провінції. Наприкінці роботи, написаної в новіціаті, я навів вислів святого Євгена про місце для кожного облата, про яке нагадує хрест, отриманий у день вічних обітниць. З одного боку на ньому є розп’яття, а зворотний бік призначений для мене.
А я сиджу перед монітором і роздумую про святість. Відповідь я знаходжу вкотре – через майже 20 років – вдивляючись в улюблену фотографію блаженного Юзефа Цебулі:
Просто бути облатом Марії Непорочної. Він ним був і є святим…
Автор: Павел Гомулак OMI
Переклад: Лукаш Орловський ОМІ