Ключовою датою в історії та служінні Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії є 17 лютого 1826 року, коли Папа Лев затвердив представлені о. Євгеном де Мазенодом Конституції та Правила — Книгу Життя.
Початок зусиль щодо отримання папського затвердження для Товариства Облатів святого Карла не випливав із прагнення реалізувати особисті амбіції молодого священника де Мазенода, але передусім мав на меті забезпечити сталий розвиток діла, до початку якого в Церкві Євгена надихнув сам Бог.
Від Сен-Лорана до Рима
Від 25 січня 1816 року Місіонери Провансу як дієцезціяльні священники живуть у спільноті та, спираючись на прохання, звернене до генеральних вікаріїв в Екс-ан-Провансі, беруться за діло євангелізації бідних сіл і поселень Провансу. Однак із плином часу Євген помічає, що думки, викладені в проханні до генеральних вікаріїв в Ексі, потребують змін, оскільки в ньому дедалі серйозніше дозріває думка запропонувати товариству дієцезіальних священників прийняти чернечі обіти.
З цією метою він разом зі своїми двома співбратами вирушає до сільської садиби в Сен-Лоран-дю-Вердон, де перебуває від 2 до 16 вересня 1818 року. Єдиною метою перебування в Сен-Лорані, серед полів і оливкових гаїв, була редакція правила чернечої родини, яка мала народитися: «Там, з Божою допомогою і в молитві, я уклав головні статті Правила, яке ми нині зберігаємо». Як згадує один із біографів і співпрацівників:
Поза часом, призначеним на спільні духовні вправи, отець де Мазенод постійно перебував у своїй кімнаті. Він сидів або стояв навколішках перед столом, на якому навпроти нього лежав його місіонерський хрест, і писав Правила та Конституції Згромадження. Ніхто йому в цьому не допомагав. Усе він написав власним прекрасним і шляхецьким почерком
1 листопада 1818 року разом зі своїми першими співбратами він складає чернечі обіти. Однак радість змішується з певними побоюваннями, оскільки деякі єпископи не визнають обітів, складених Місіонерами Провансу. Ба більше, вони закликають священників, які приєдналися до Євгена, повернутися до своїх материнських дієцезій і там, під омофором єпископа, розпочати душпастирське служіння. Над ділом Євгена з’являються хмари. Отже, необхідно діяти.
Їдь до Рима…
Починаючи з 1825 року, дедалі частіше з’являється думка, щоб у зв’язку з усіма зовнішніми й внутрішніми труднощами остаточно вирушити до Риму і домагатися папського затвердження, яке раз і назавжди поклало б край будь-яким дискусіям і проблемам. Однак прагнення здійснити таку справу вимагало належної підготовки. Євген відчуває неспокій і усвідомлює, що його діло існує менш ніж десять років. Проте, як він згадує своєму першому співбрату, отцю Темп’єру:
Якщо я взявся за важкі речі, то лише тому, що для мене було очевидним: йдеться тут про посланництво, яким мене надихнуло Провидіння.
Маючи таку мотивацію, протягом трьох місяців 1825 року він переглядає текст Правила. У цій праці його підтримують отці Куртес і Альбіні, які здійснюють переклад тексту латинською мовою, а також Жанкар, що готує офіційну урядову версію. Крім того, Євген отримує схвалення та рекомендаційні листи для здійснення свого проєкту від шести єпископів. Попри підтримку з боку спільноти та ієрархії, Євген відчуває неспокій і переживає внутрішні страждання. Як він згадує у своєму щоденнику:
Коли мене охопили сумніви, тоді святий чоловік, отець Домінік [Альбіні], поклав руки мені на плечі й сказав: Отче мій, їдьте до Риму, бо вам неодмінно вдасться вирішити цю справу.
Нелегкі старання щодо затвердження Правила
Отже, 30 жовтня 1825 року Євген вирушає до Риму, куди прибуває 26 листопада. З метою затвердження Правил він просить аудієнції у Лева XII, який приймає його 20 грудня. Під час аудієнції Євген подає Святішому Отцеві звіт про діяльність товариства, однак Папа вказує йому, що затвердження Правил потребує відповідних процедур, вислуховування консульторів і численних детальних доповідей з боку комісії кардиналів. Додатково він згадує, що звичаєм Апостольського Престолу в теперішній час не є затвердження нових чернечих згромаджень, особливо у Франції, а лише їхнє визнання та похвала за діяльність.
Після аудієнції у Папи для Євгена розпочинається ціла низка консультацій у призначених Святішим Отцем кардиналів. 21 грудня 1825 року, у річницю священницьких свячень, Євген під час молитви поклав текст Правил на конфесію святого Петра, просячи його заступництва. Під час перебування в Римі Євген отримав натхнення змінити назву згромадження з Облатів святого Карла на Місіонерів Пресвятої і Непорочної Діви Марії. Також це прохання Євгена знайшло прихильність Папи.
Під час наступної аудієнції у Папи ситуація змінюється на користь Євгена. Попри не надто обнадійливу доповідь, подану Левові XII, Папа бере ініціативу у свої руки і висловлює своє захоплення, а передусім заявляє, що хоче затвердити це згромадження, оскільки воно йому подобається і він знає його справи. Тому за особистим дорученням Святішого Отця подальшим вивченням Правил займатиметься лише трьохособова група кардиналів, а її голова, кардинал Пакка, був відомий своєю лагідністю. Може здаватися, що все перебуває на найкращому шляху. Наприкінці року до Ватикану французькі єпископи, які раніше надали Євгенові підтримку, раптово відкликають дане слово. Однак навіть такі дії деяких ієрархів не похитують упевненості Папи.
Нарешті, 15 лютого 1826 року відбувається останнє засідання комісії кардиналів, які мають винести остаточну думку, що буде передана Леву XII. У цей час Євген перебуває в церкві Санта-Марія-ін-Кампіделі, де по черзі слухає дев’ять Святих Мес. Перед тим як піти до храму, він просить, щоб щойно кардинали завершать наради, його негайно повідомили. Однак про це забули. Про сприятливий перебіг справ Євген дізнається після 13:00, коли кардинали вже вирушили на трапезу.
18 лютого, переповнений радістю, він пише листа до своїх співбратів: «17 лютого 1826 року Святіший Отець Лев XII офіційно затвердив наш Інститут, а також Правила і Конституції Місіонерів Облатів Пресвятої і Непорочної Діви Марії».Однак в облатському святкуванні не можна обмежитися лише спогадами.
Актуальність харизми і завдання
Після 200 років слід знову прислухатися до завдання, яке після затвердження Конституцій і Правил залишив нам святий Євген:
Висновок, який ми повинні з цього зробити, мої дорогі друзі і добрі брати, полягає в тому, що ми повинні працювати з новим запалом і ще більшим, безумовним посвяченням, щоб віддати Богові всю славу, яка залежатиме від нас, а бідним душам наших ближніх забезпечити спасіння всіма можливими способами, а це означає прив’язатися серцем і душею до наших Правил і з більшою ретельністю виконувати те, що вони нам приписують. Щоб добре працювати, потрібно було б, щоб ми всі знову пройшли свій новіціат, аби ґрунтовно осмислити все, що вони містять. Це не дрібниця, це вже не звичайні розпорядження, не звичайні побожні настанови — це Правила, затверджені Церквою після якнайретельнішого дослідження. В ім’я Бога, будьмо святими.
У цьому році разом із усім згромадженням ми відзначаємо 200-ту річницю цієї піднесеної події. Облатська харизма в день затвердження Правил була визнана як справжній скарб для Церкви. Одним із видимих знаків її життєвості є тисячі облатів, які протягом 200 років нерідко героїчно, аж до мучеництва, нею жили.
Щоб наступні покоління могли користуватися цим безцінним скарбом, який не можна сховати під посудиною, потрібно, щоб усі облати та ті, хто живе облатською харизмою, взяли до серця слова з останньої, 168-ї Конституції:
Через своє принесення довічних обітниць кожний облат бере відповідальність за спільну спадщину Згромадження, виражену в Конституціях і Правилах, а також, в нашій сімейній традиції. Він покликаний до того, щоб дозволив вести себе через ці норми в творчій вірності спадщині, переданій святим Євгеном де Мазенодом.
У день обляції, беручи до рук Конституції і Правила, ми почули слова: «Чини так, і будеш жити». Тому варто передати спадщину святого Євгена де Мазенода наступним поколінням, які спраглі Євангелія. Використовуючи в цьому різні засоби, слід на першому місці поставити наше облатське Правило, щоб із нього постійно черпати силу для того, щоб нести живого Ісуса убогим, щоб ми дивилися на світ очима Розіп’ятого Господа, щоб люди, в яких і далі тривають Його страждання, пізнали також силу Його воскресіння (пор. Флп 3,10, Конституція 4).
Автор: о. Роман Тичинський ОМІ — історик Згромадження, знавець облатської духовності та харизми, Люксембург
Переклад: о. Лукаш Орловський ОМІ