Про війну в Україні та свій духовний шлях розповідає єпископ Радослав Змітрович ОМІ, єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії, у розмові з Міхалом Юзьвяком.
Владико, Ви приїхали на кілька днів до Польщі. Яка зараз ситуація за нашими східними кордонами? Коли сьогодні їхав на роботу, почув по радіо, що російські атаки знову посилюються.
На жаль, це правда. Бомби й дрони продовжують падати. Люди живуть у постійній тривозі та невпевненості. Багато хто глибоко поранений — психологічно, духовно, а також фізично. Ця війна — як рана, що не перестає гноїтися. Не видно її завершення. Майже кожна родина має когось близького, хто постраждав або хто зараз на фронті. Дружини втрачають чоловіків, матері — синів, діти — батьків… Сльози зявляються в очах, коли відправляємо чергові похорони.
Але для мене, як для священнослужителя, перебування там — це великий дар. Людям потрібна надія, яку ми можемо їм нести. Облати не тікають звідти. Навпаки — залишаються в Україні й продовжують виконувати своє душпастирське служіння. Для тих, хто втратив своїх близьких, організовується багато різних зустрічей. І знаєте, що мене вражає? Часто саме вони, ці люди, глибоко зранені болем утрати, стають джерелом надії для інших. Видно, що Дух Святий діє — там, де розливається зло, ще щедріше розливається благодать, якщо тільки людина відкриває своє серце. І саме це є нашою місією — допомогти відкритися на благодать.
Бо коли я бачу матір, яка молиться над могилою свого сина, а потім витирає сльози й намагається жити далі, несучи свій щоденний хрест, — це для мене справжній урок християнства. І, понад усе, урок надії.
Місія священнослужителя в такому місці, напевно, особливо важка. Вас, Владико, сформувала насамперед облатська духовність, але також і Неокатехуменальна Дорога.
Так, це правда. Коли я навчався в семінарії, на першому курсі в одній газеті прочитав коментар до Євангелія, який мене глибоко вразив. Автором коментаря був Кіко Аргуельйо. Тоді це ім’я мені нічого не говорило, але я зацікавився, хто він такий. Згодом виявилося, що мої близькі знайомі належать до неокатехуменальної спільноти. Їхній приклад життя та свідчення віри переконали мене, що свіжість Євангелія в їхньому житті — надзвичайна.
Пізніше моїм викладачем був о. Ришард Шмидкі OMI. Він також доволі відкрито, хоч зазвичай побіжно, говорив про те, що Дорога Неокатехуменальна є для нього важливою частиною духовного життя.
То це Ви знайшли спільноту, чи спільнота — Вас?
Вирішальним моментом було те, що, працюючи в парафії в Познані, мене попросили допомогти одній із неокатехуменальних спільнот у парафії Найсвятішого Спасителя. У мене був лише один вільний вечір на тиждень — у вівторок. А саме цього дня вони просили, щоб я до них приїжджав. І так воно й сталося.
Чи знайшли Ви, Владико, у цій спільноті щось таке, чого бракувало у звичайній парафіяльній спільноті?
Після років комунізму, коли Церква, попри переслідування з боку державного апарату, користувалася великою довірою, у 90-х роках пережила першу масовану атаку з боку лівих середовищ вільної Польщі — людей, яких раніше Церква часто захищала й підтримувала. Раніше сутана викликала симпатію й довіру навіть серед панків у Яроцині, а тоді почала викликати неприязнь, а подекуди й ворожість.
У цьому контексті зустріч зі спільнотою, у якій діє Воскреслий Христос, була для мене дуже зміцнювальною. Навколо вже було видно перші ознаки кризи, а неокатехуменальна спільнота залишалася місцем духовного зростання і відновлення віри. Для мене ця спільнота стала ясним знаком того, що Церква має майбутнє, що Бог продовжує діяти попри всі перешкоди — я бачив це у житті братів і сестер, а згодом також і у власному житті.
Як саме Він діяв?
Передусім Бог перемінював життя людей, давав їм надію, відвагу — щоб прощати, щоб примирятися, щоб приймати дар нового життя, щоб залишатися вірними навчанню Церкви у таких непростих сьогодні питаннях, як сексуальність чи чистота до шлюбу. Господь дав мені благодать брати участь у Синоді про синодальність — і тоді я усвідомив, що те, до чого прагне цей процес, я вже пережив у неокатехуменальній спільноті.
Я маю на увазі поєднання правди й милосердя. Є місце для кожного. Навіть людина поранена, розгублена — має своє місце й буде прийнята. У спільноті є прийняття, але водночас і чітке слово щодо конкретної ситуації людини, яка іноді має перешкоди, щоб, наприклад, приступати до Святого Причастя.
Важливим елементом є також слухання. Кожен у спільноті має право висловитися. А в групах, які відповідають за євангелізацію, коли шукають Божої волі, — кожен має обов’язок висловитися. Коли ж рішення приймають ті, хто на це покликаний, усі інші підтримують його в дусі вірності. Ми називаємо це послухом віри.
І ще один вимір — місійність, проголошення Христа, про яке так багато говориться як про серце синодальності. Хто хоч трохи знає Дорогу, той розуміє, яка це велика ревність у звіщенні Євангелія.
Бачу, що Ваш наперсний хрест також має стиль, який асоціюється з Кіко Аргуельйо.
Архієпископ Станіслав Ґондецький мав точно такий самий (сміється).
Чи мають облатський харизм і Неокатехуменальна Дорога якийсь спільний знаменник?
Якщо облат починає захоплюватися тим, що відкриває на Дорозі, то на початку може з’явитися певна напруга. Але мета Дороги — відкрити глибину власного хрещення. А наше чернече посвячення також виростає з хрещення. Дорога допомагає прийняти свою дійсність — для монаха це означає прийняти своїх співбратів і свої обов’язки. Це вірність духовним практикам, закріпленим у Конституціях і Правилах. Дорога не має відводити мене до інших цілей, але допомагати мені глибше жити власним покликанням.
Тобто йдеться про те, щоб укріплювати коріння, а не шукати новинок?
Сьогодні нерідко священникам буває важко з повним переконанням пропонувати те, чого навчає Церква, особливо в сфері подружнього життя, сексуальності чи відкритості на нове життя. Мені здається, що однією з причин цього є те, що вони часто не бачать практичного втілення цих моральних принципів у житті людей. Тоді з’являється сумнів — чи справді в сучасному світі те, що пропонує Церква, є добрим і можливим.
А спільноти Неокатехуменальної Дороги показують, що таке життя не лише можливе, а й сповнене радості. Для священника це досвід, який зміцнює його, дає сили, щоб і надалі відважно та послідовно звіщати науку Христа.
А буває, що катехісти «дають Вам прикурити»? Кажуть, що Вам треба навернутися?
Ми всі потребуємо навернення! (сміється). Тож вони мусять так казати — і мають рацію. Але якщо говорити цілком серйозно, це трохи схоже на духовне провадження. Ми віримо в дію Святого Духа в процесі зростання на Неокатехуменальній Дорозі. І бачимо це за плодами. Звісно, помилки можливі, тому катехісти ніколи не діють самостійно — завжди у спільноті, де має бути присутній священник. Один виправляє іншого.
Голоси моїх братів і сестер з неокатехуменату справді допомагають мені духовно зростати і не раз давали багато до роздумів.
Розмовляв: Міхал Юзьвяк
Фото: YouTube / Vatican News
Текст: oblaci.pl
Переклад: Лукаш Орловський ОМІ