Мене звати Дорош Вадим. Мені 39 років. Я священник в Згромаджені Місіонерів Облатів Непорочної Діви Марії та військовий капелан Римсько-католицької Церкви.
Рівно 14 років тому я постукав до дверей монастиря в м. Обухів, що на Київщині. З дитинства мав мрію стати військовим, чого і добивався у своєму житті. Cпочатку служив півтора року в Державні Прикордонні Службі, на кордоні із Словаччиною. Потім в Збройних Силах України за контрактом, в Об’єднаних Силах Швидкого Реагування, Підрозділ Оцінки Сил Противника, в м. Новограді – Волинському, сьогодні Звягіль у 30-й Механізованій Бригаді. Там власне в часі великого посту вперше почув у своєму серці «голос» Ісуса Христа.
Одного разу коли повернувся з добової варти, то мав погане самопочуття, у мене була висока температура і сильно боліли боки, як наслідок на наступний день по мене приїхала каретка швидкої допомоги. Я потрапив до військового шпиталю у якому читаючи Біблію та молячись, переосмислив своє життя вирішив змінитися і прийняв рішення повернутися до Церкви.
Коли вийшов із шпиталю, то пішов до сповіді, намагався систематично ходити на Службу Божу, приступати до причастя і Бог поволі почав мене змінювати.
По закінченню контракту в ЗСУ я прийняв рішення посвятити своє життя Богові та вступив до обухівського монастиря Місіонерів Облатів Марії Непорочної. Далі розпочалися роки навчання в семінарії та Університеті Адама Міцкевича в Познані.
Будучи в Польщі у 2014 році почув погану новину про те, що росія напала на Україну. Для мене це було великим потрясінням, настільки, що хотів залишити монастир і поїхати захищати Батьківщину. Особливо в літку і початок осені коли загинуло біля 20 моїх друзів і знайомих, моїх побратимів з 30-ї бригади. Мудрий керівник душі тоді мене зупинив пояснюючи, що більше зможу допомогти вбогим на сході України, та військовим, закінчивши навчання, уже як священик. Навчаючись почав допомагати нашим землякам, які були емігрантами в м. Познані, організовуючи для них духову опіку, в українській мові та різну іншу допомогу.
Після закінчення семінарії відразу повернувся до України де на Вінниччині в своїй рідній парафії св. Анни м. Бар був рукоположений до священицького сану і скерований до служіння в смт Тиврів. В короткому часі від призначення почав контактувати з хлопцями з АТО так і почалися мої волонтерські виїзди на Схід, а уже потім і як капелан Корпусу Військових Капеланів від Християнської Служби Порятунку.
Доїжджав в околицях Маріуполя такі місцевості, як: Гнутове, водяне, Широкине, Піонерське, Бердянське, Талаківка, Орловське тощо., де досвідчив багато Божих благодатей, і де Бог дійсно змінював людські історії наповнюючи Собою. Сильно запам’яталась мені перша Служба Божа в с. Піонерське, в часі літургії слова читаю слова: «Дух Господа на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим» (Ісая 61,1), слова, які є дивізом нашого Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної і які є для мене настільки близькі, що я вибрав їх, як цитату на приміційну іконку після свячень, що в спосіб натуральний дало мені сильне духове пережиття на початку мого перебування там і мабуть дало поштовх, щоб до сьогодні їздити фронтові зони, бачачи в цьому особистий поклик Бога до капеланського служіння.
Паралельно у тому часі також робив різні зустрічі з ветеранами російсько-української війни де ми разом перебували на молитві та роздумували над Божим словом чи просто в розмовах ділилися досвідом тощо.
Далі 24 лютого 2022 року агресія росії проти нашої Батьківщини перекинулася на всю тереторію України тому це змотивувало продовжити моє служіння нашим Захисникам, підтримуючи їх і духово: молитвою, розмовою, таїнствами і матеріально. Головним мотивом для мене в служінні військовим є, щоб показати нашим Захисникам, що Бог є присутній у їхньому житті, що там на фронті де багато болю і страждання Бог їх не залишає, а є з кожним нашим Захисником. Показати, що Богові не байдуже, що буде з військовим, його родиною, нашою Батьківщиною.
Прагну бути свідком Ісуса Христа, щоб кожен військовий намагався переживати свою конкретну ситуацію в єдності з Богом, який допоможе нам перемогти ворога. Бог є тим хто усіх нас зцілює і дає сили.
Особливо зараз коли по всіх наших містах маємо стільки Героїв, які віддали своє життя за Батьківщину, за родину, цінності, повертаючись до дому «на щиті», розумію наскільки важливою є незалежність і свобода, якщо наш народ платить таку велику ціну.
В своєму житті давав дві присяги: в армії на вірність Українському Народові та в монастирі на вірність Богові. Видається, що саме знак часу, яким є війна з росією допомогла мені поєднати виконання цих присяг в священицькому служіння військовим капеланом від Римсько-католицької Церкви та Християнської служби порятунку. Продовжую щоденну молитву за наших військових, за їхні родини, за справедливий мир та перемогу України!
За все Богові подяка. Бог і Україна!
м. Обухів, о. Вадим Дорош ОМІ