Характерні риси апостольської спільноти
– Об’єднані вузлом любові
Творимо родину: „[…] творимо родину, в якій усі її члени прагнуть мати одне серце і одну душу” (Євген де Мазенод до пана Іполита Гілберта 20 січня 1823 р.) – такий для Засновника основний аспект спільноти”. (Див. Наприклад листи до о. Тамп’єра від 24 січня 1816 р., до о. Куртеса від 7 січня 1832 р.; до о. Фарода від 10 травня 1848 р.).В одному з перших листів до о. Тамп’єра кличе: „Серед нас, місіонерів, ми тим, ким повинні бути, тобто в нас одне серце і одна душа, одна думка; це прекрасно! Наші розради, подібно як і наша втома, є незрівнянними” (Лист від 24 лютого 1816 р.). В атмосфері взаємної підтримки усі проблеми можна перемогти, навіть коли члени розпорошені (Лист до о. Куртеса від 29 жовтня 1823 р.). Згромадження створює родину зі своїх членів, навіть якщо вони один одного не знають, – як це говорить єпископ де Мазенод новому вчителю: „Не знаю тебе особисто, але […] об’єднують нас вузи найбільш глибокої любові i [я] Тобі відданий назавжди, так, як ти мені” (Лист до семінариста Карла Барета від 18 серпня 1843 р.).
Об’єднані біля Ісуса.
Об’єднання впроваджує тут членів в гармонію з Божою волею (Див. Лист Засновника до о. Андрія Сум’єна від 2 травня 1823 р.). Це об’єднання запевнює присутність Ісуса. У часі, коли живе віддалений від облатів, пам’ятає про них під час Меси та описує значення Ісуса у спільноті: „Перебуваймо, таким чином, часто разом у Христі Ісусі, нашому спільному центрі, в якому об’єднується усі наші серця і вдосконалюються всі наші почуття” (Лист до о. Мія, до отців і братів в Біяні від 1 листопада 1831 р.). Під час молитви облати залишаються об’єднані між собою не дивлячись на відстань, яка їх ділить. „Це єдиний спосіб – пише до о. Марка Лерміта – щоб подолати відстань, знайтись в цю саму хвилину в присутності нашого Господа, це зустрітися – щоб так сказати – біля себе. Не бачать один одного, але взаємно відчувають, чують і об’єднуються в тому самому центрі” (Лист від 10 січня 1852 р.).
Освячення членів.
Спільнота – це засіб, яким послуговується Бог для освячення членів, якщо вони вміють користатися спасенними засобами, якими Його милосердя їх обдаровує у домі, серед їх братів (Див. Лист до о. Тамп’єра від 12 серпня 1817 р.). Йде про спільне висловлювання: „Ми на землі, a особливо в нашому домі, для того, щоб освячуватися, допомагаючи собі взаємно через наш приклад, слова і молитви” (Лист до о. Тамп’єра від 22 серпня 1817 р.).
Спільнота побудована на любові.
Любов це вісь, біля якої відбувається наше життя […]. Любов ближнього являється суттєвою складовою нашого духа. Практикуємо її насамперед поміж собою, люблячи один одного як брати, ставлячись до нашого Товариства не інакше як до найбільш об’єднаної сім’ї, яка існує на землі, тішачись чеснотами, здібностями та іншими ознаками, якими відзначаються наші спів брати; мовляв, це вони – наші, переносячи з лагідністю дрібні недосконалості, яких деякі ще не подолали, окриваючи їх плащем найщирішої любові […]” (Лист до о. Іполита Гілберта від 29 липня 1830 р.).
Ціла спільнота – завжди місійна.
Спільнота – апостольська, і всі – місіонери. Ті бо, які залишаються вдома, моляться за працівників Євангелія, готуючись через навчання до того, щоб в свій час піти проповідувати Євангеліє: „Якщо ви за нас не молитесь, то погані наші діла” (Лист до o. Тамп’єра від 11 березня 1816 р.).
Не занедбувати життя у спільноті ціною справ місії.
„Але дуже вистерігайся бути впертим, щоб відстоювати свою думку – пише Засновник до о. Гіга. – В ім’я Бога треба повертати у спільноту, щоб там відновитися в дусі свого покликання; інакше пропадуть наші місіонери, стануть незабаром вже лише гучними кимвалами (Лист від 27 травня 1835 р.).
Любити свою спільноту і знаходити в ній щастя.
В листі до о. Тамп’єра Засновник пише: „Треба, крім цього, мати велику прив’язаність до дому. Той, який вважав би його лише за готель, в якому перебуває тільки тимчасово, не звершить в ньому добра. Треба сказати так, як святий Тома: haec requies mea (нас весь час мого життя). Бачу, що у спільнотах, де такий дух панував, звершено найбільше добра і жили найбільш щасливо” (Лист від 12 серпня 1817 р.).
Доповнювати до слабкостей своїх членів.
Взаємна підтримка доповнює до слабкостей членів спільноти, починаючи від самого Євгена: „Буду пишатися в моїх братах, в моїх дітях, бо з приводу браку власних і особистих чеснот я пишаюся їхніми ділами та їхньою святістю” (Лист до о. Куртеса від 3 березня 1822 р.) Спільнота допомагає прийняти братське зауваження, „котре чинить впевненими твої кроки і береже тебе від помилки ілюзії” (Лист до о. Бернарда Вашона від 28 лютого 1825 р.). Цю практику Засновник часто використовував у листуванні. В братському зауваженні – „нехай надихає нас любов Ісуса Христа. Без неї бо ми ризикуємо стати фарисеями, дуже здібними до цього, щоб бачити скалку в оці своїх братів, і сліпими, щоб відкрити колоду, котра ранить нас самих” (Лист Засновника до о. А. Тельмона від 14 жовтня 1836 р.).
Облатська спільнота у небі.
Ті, які померли, творять спільноту облатів у небі. „Ось чотирьох у небі, це вже гарна спільнота. Ми з ними зв’язані вузами особливої любові; вони надалі наші брати, a ми – їхні; вони живуть в нашому матірному домі, в нашому головному місті; їхні молитви, любов, яку мають до нас, заведуть нас одного дня до них, для того, щоб ми жили з ними у місці нашого спочивання” (Лист до о. Куртеса від 22 липня 1828 р.).
Джерело: стаття о. Франциск Сантуччі OMI
“Спільнота” в Словнику Облатських Цінностей