Я народився в місті Бару, на Поділлі, у католицькій родині. Від народження тяжко хворів і моя мати пожертвувала мене Богородиці. Вона молилася: «Марія, якщо Ти хочеш, щоб ця дитина жила, нехай живе. Якщо Ти хочеш, щоб вона померла, нехай помре. Нехай буде воля Божа і Твоя. Потім прийшов священик, охрестив і Господь мене зцілив.
Своє покликання я завдячую передусім своїм батькам. Моя мати носила мене до храму на плечах, а це була одна година дороги. Коли я не хотів йти і плакав, мама брала мене на плечі і несла до храму. Я досі пам’ятаю ту дорогу і мамині плечі. У храмі, коли приходила міліція і шукала дітей, вона ховала мене під лавку, накривала хусткою, щоб мене не знайшли. Ось так народжувалася моя віра, глибоко закорінена в родині. Вранці і ввечері ми разом молилися на колінах, щодня був розарій. Дуже хотів якомога швидше прийняти перше Причастя. Нас було небагато і приготування відбувалося в конспірації. Мої батьки стояли перед дверима і пильнували, щоб ніхто сторонній не ввійшов. Коли мене запитували, ким я хочу бути, змалку відповідав, що хочу бути священиком. Я знав, що в нас дуже мало священиків, і дуже хотів ним бути. Навіть у школі мене називали священиком, і в шкільній анкеті на запитання, ким я хотів би бути, я відверто написав, що хочу стати священиком.
Це не була сліпа віра. Я питав Бога, можливо, Він для мене приготував інший шлях? Але в моєму серці ніколи не появилося інше бажання, крім прагнення священства. Я просто не міг собі уявити іншого життя.
1989 року в Бар приїхали облати Марії Непорочної: отець Кшиштоф Бороджей ОМІ і отець Яцек Пиль ОМІ. Я був зачарований їхнім життям у спільноті. Облати носили хрест Ісуса. Хрест, яким в нашій країні поневіряли і який нищили. Хрест, який мені зривали з шиї в школі, кидали в туалет, топтали на моїх очах. А облати носили цей хрест перед собою. Він завжди був перший. Коли вони входили до дому, хрест був першим. Хрест, який був центром їхнього життя, захопив мене.
Коли священики приїздили, щоб сповідати, черга вірних стояла з одного боку. Коли сідав сповідати місіонер облат – з другого боку сповідалися священики. Це мене надихало. Їхні проповіді, спосіб життя і те, як звершували Євхаристію, переконувало мене, що вони дійсно живуть Христом і для Христа.
Облати працювали в Бару півтора року. Вони небагато говорили про себе, про покликання, однак їхня відданість Христу була безумовною. Усе, що вони робили, робили всім своїм серцем. Коли вони проповідували, то також робили це всім своїм єством. Мене зачаровувала така цілковита відданість.
З книжки, яку від них отримав, дізнався про життя святого Євгена де Мазенода, про те, що він хоче бачити в Згромадженні тих, які горять, а не коптять. Треба світити, горіти, зігрівати. Засновник також не сприймав солом’яних вогнів. Мене глибоко торкнувся його спосіб життя у таких непростих обставинах: революція, зруйновані храми… Ситуація так схожа на нашу, майже така сама. Люди розгублені, позбавлені сенсу життя. Проте святий Євген не зневірився, він зумів знайти спосіб, щоб допомогти людям, які втратили духовні орієнтири.
У серці я відчув поклик Бога, щоб змінити також щось в Україні. В мене було велике бажання зробити щось дуже визначне. Я вважав, що найбільше матиму можливостей, коли буду президентом: зможу відродити віру, повернути людям храми… Коли відкрив покликання священика, усвідомив, що насправді найбільше можна вчинити саме завдяки священству, бо священик дає людям самого Бога.
Потім облати поїхали y Жмеринку і до Гніваня, але я продовжував з ними спілкуватися. Закінчуючи навчання в школі, я все більше був переконаний, що це моя дорога. 1991 року взяв участь у паломництві до Ченстохови, бо хотів від Марії почути підтвердження, що моє місце серед облатів, у Її Згромадженні. Облат – означає ввірення Марії, а я від народження, завдяки мамі, належав Їй.
Під час навчання в семінарії настоятелі організували конкурс про життя і творчість блаженного Євгена де Мазенода, а нагородою була поїздка до Рима, на його канонізацію. Я здобув перше місце в цьому конкурсі і здійснилася ще одна моя мрія: зустріч зі Святішим Отцем. Папа Йоан Павло ІІ запитав мене тоді, звідки я приїхав, а після цього сказав: «Я уділяю тобі своє благословення, щоб ти міг відновити Церкву в Україні».
Ці слова не давали мені спокою. Я не знав, як відновити Церкву, перебуваючи в семінарії. Почав ще ревніше молитися, ще більше навчатися. Думав, може ще щось. Саме тоді народилася ідея написати книжку, це стала «Міць віри». 7 липня 1999 року у рідній Барській парафії я прийняв таїнство рукоположення. Проголошував реколекції, парафіяльні місії, сповідав, разом з людьми переживав їхнє повернення до Бога, іноді після дуже багатьох років. Сьогодні я щасливий, що обрав дорогу священства саме в Згромадженні Місіонерів Облатів Марії Непорочної. І розумію, що покликання, як і витривання на цій дорозі, – це завжди незаслужений дар від Бога
о. Павло Вишковський ОМІ.