Матір Божа підказала мені бути Місіонером Облатом.

розміщено в: Новини | 0

ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОКЛИКАННЯ/Матір Божа підказала мені бути Місіонером Облатом.
Думаю, що кожне покликання є іншим, і в моєму випадку не було якогось унікального невідомо чого. Мені з дитинства подобалось те, що робить священник біля вівтаря, його вбрання… Але це був радше зовнішній, ніж духовний вимір, та відомо, що Господь Бог може послуговуватись дуже різними способами, тому думаю, що це теж могло певним чином мене притягати.
Серйозні думки про, те, щоб вибрати шлях священицького покликання почали з’являтись у віці 14-15 років під час мого навчання гімназії, але я не сприймав їх тоді серйозно з огляду на вік. Я ніколи не належав до жодної парафіяльної групи, не був міністрантом, не брав активної участі у житті моєї парафії, хоча в неділю та свята разом з усією родиною ми завжди відвідували храм.
Моментом початку навернення можна назвати мою першу більш свідому сповідь, після якої відчув себе настільки “легким”, наче пір’їнка. Це сталось, коли я закінчував навчання в гімназії, маючи близько 16 років. Коли знову почали з’являтись думки про священство, я зараз же відкидав їх, вважаючи, що це не моє, і я не виберу цього шляху, бо є занадто великим грішником і не зможу собі в цьому зарадити. Але відчуття того, щоб вибрати шлях священства постійно наростало.
Усе змінилось під час навчання в ліцеї. Не приховую, що на гуманітарний факультет я поступав з підсвідомістю того, що після його закінчення все таки піду в семінарію, але думки змінювались, бо хотів бути музичним журналістом, вчителем англійської мови, пізніше навіть мав думки закінчити технікум та працювати офіціантом, але найбільше прагнув реалізувати себе в готельному бізнесі.
Коли я був вже на третьому(останньому) курсі ліцею, мій однокурсник запропонував мені поїхати до монастиря. Один з братів, що запросив мого товариша і мене в гості, як виявилось пізніше, був нашим спільним знайомим, бо він приходився дядьком та хрещеним батьком однієї з моїх однокласниць. І тоді я вперше мав нагоду пожити з монахами. Це був монастир братів-францисканців у Кракові. Пригадую, що перший фільм про ченців, який мені сподобався, був про святого Йоана Боско та його згромадження. Пізніше я навіть шукав інформацію про салез’янів, бо хотів іти саме в цьому напрямку, тільки мені нічого не вдалось знайти. Завдяки цим двом дням в монастирі я ближче познайомився з життям у спільноті: як моляться, як працюють, спільні трапези… багато речей вони робили разом. І це мені дуже сподобалось.
Пізніше були реколекції про розпізнання покликання у Місіонерів Облатів Непорочної Марії. Коли мені було вже 18 років, один мій приятель з парафії, котрий навчався в нижчій духовній семінарії облатів, дав мені номер телефону до отця, який тоді був відповідальним за справу покликань і таким чином я потрапив до молодіжного центу в Кокотку. Їхав туди, не знаючи про це згромадження абсолютно нічого. Це було в лютому. Тижневі реколекції, на третій день яких я вже був готовий повертатись додому, однак приятель переконав мене залишитись до кінця. Після глибоко пережитої сповіді під кінець реколекцій я вже не жалів, що приїхав на ці реколекції. Наступні такі реколекції я пережив в березні того року на Святому Хресті і це стало переломним моментом. Тоді я познайомився з тим, як виглядає новіціат у отців облатів — чудова атмосфера, що дуже мені імпонувала. Після повернення я почав задавати Ісусу питання: “Чого Ти від мене хочеш? Чому так багато облатів з’явилось у моєму житті останнім часом? Чи я маю сюди прийти, чи ні?” Я наче накинувся на Господа з усіма цими питаннями.
Далі повинні були бути екзамени атестату зрілості. Пригадую, що поставив тоді Богу умову: Якщо маю йти навчатись на священика, бути облатом – то допоможи мені здати ці екзамени.
На диво, всі екзамени я склав добре, окрім математики. Я ніколи не був успішним в математиці, тому нічого дивного, що мені довелось йти на перездачу саме з цього предмету. Перездача була в серпні. Пригадую, що йшов на неї зі спокоєм на душі і мені таки вдалось здати цей екзамен з другого разу.
В кінці травня того ж року була можливість знову їхати на Святий Хрест. Однієї ночі, перебуваючи там, я довго не міг заснути. Через деякий час втома все таки нагнала на мене сон. Пригадую, як у тому видінні я стояв на роздоріжжі двох шляхів, один з яких провадив до того, щоб бути облатом, а інший — щоб стати єпархіальним священиком, тому що я досі вагався з визначенням, куди все ж таки подавати документи. Я завжди скептично ставився до тлумачення снів, але того разу, стоячи перед вибором, відчув як Матір Божа Пшовська, дуже близька мені, бо сам я родом з Пшова, підказала мені обирати шлях буття Місіонером Облатом, тобто особливим чином присвятити життя саме Непорочній Марії. Після цього сну я попросив про сповідь та адорацію. Під час тієї молитви в думках я кричав до Господа: “Чого Ти від мене хочеш?!”. Тепер, повертаючись до цього моменту дав би собі тоді таку відповідь: “Навіщо Ти огризаєшся, адже й так сюди прийдеш!” Після тих реколекцій мною було прийняте тверде рішення, що подам документи для вступу в новіціат.
Я завжди був наймолодшим у сім’ї. Тато помер, коли мені було три роки. Моїм вихованням займалась мати та дідусь з бабусею. Мій єдиний рідний брат, старший від мене на шість років, виїхав за кордон у вісімнадцятирічному віці та оселився там і моя мати переживала те, що її молодший син теж повинен так рано її залишити, бо боялась залишитись сама. Але я заспокоїв її тим, що, якщо така Божа воля, то Він напевно не залишить її саму.
Перший кризовий момент наступив в новіціаті, коли потрібно було святкувати Різдвяні свята не в родинному колі, а в монастирі. Але все це вирівняло те, що я був у спільноті таких самих новіціїв та отців облатів.
Час призвичаювання в духовній семінарії зайняв близько пів року. На третьому курсі знову настав період кризи, що був пов’язаний з подальшим життєвим вибором, адже потрібно було подавати прохання про допущення до складання вічних обітів. Також я не здав екзамену і завалив перездачу з латинської мови, а тому мусив повторювати весь річний курс. Для мене це стало своєрідним “цвяхом в труні” і я вже був готовий відійти зі згромадження. Я навіть почав цікавитись у знайомих єпархіальних священиків, на яких правах можна перевестись до їхньої семінарії, щоб пізніше працювати у своїй рідній дієцезії. Також задумувався над тим, щоб перейти до іншого згромадження. Тоді мені здавалось, що якщо почались серйозні проблеми з навчанням, то це знак, що мені тут не місце. В останній момент з’явилась думка про те, щоб попросити про річну пасторальну практику для того, аби більше розпізнати своє покликання та Божу волю. Так я потрапив на Україну.
Перших пів року в Тиврові були для мене часом регенерації. Праця на будівництві, труднощі у спільноті показали мені, яким я є насправді і що в мені потрібно в собі виправляти. Пізніше було ще пів року в Полтаві. Цей рік був для мене роком з євангельської притчі про господаря, який хотів викопати смоківницю, що вже багато років не далала плодів, а слуга попросив залишити її ще на рік і пообіцяв, що подбає про неї. Я теж потребував, щоб мене “обкопали та обклали гноєм”, аби в майбутньому принести плоди. Тепер щоразу з великою радістю приїжджаю до Тиврова. Я повернувся до семінарії зі спокоєм у серці та впевнений у тому, що хочу стати облатом.
Перед допущенням до вічних обітів, а потім і до дияконських та священицьких свячень я кожного разу майже був впевнений у тому, що мене не допустять. Відчуваю, що Бог має зі мною багато клопотів через мою скептичність та впертість, але, якщо Він вибрав мене для такої праці, то повинен зі мною справлятись. І Йому це вдається найкраще.
О. Блажей Гавлічек ОМІ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *